У 2008 році ми маємо нагоду відзначити 90-річчя сучасної української державної служби, яка своїм корінням сягає часів княжої Русі та козацької доби Богдана Хмельницького коли вже була розвинута ієрархія цивільних посад. Але як окремий інститут національної держави державна служба у її нинішньому розумінні – статус державних службовців урегульований законом, уповноваження державних службовців на здійснення функцій держави, а також отримання ними заробітної плати з державного бюджету – з’явилась у часи Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, який вважав одним з головних своїх завдань побудову професійної державної служби, і зосереджував на цьому значні зусилля. Про це свідчать його підходи до підбору персоналій на посади в апараті управління за принципом насамперед професійності, а не національного чи політичного забарвлення.

Саме з метою побудови державного апарату у часи гетьманату Скоропадського було прийнято та значною мірою впроваджено, у доповнення до Закону про тимчасовий державний устрій, цілу низку системних законів, які уперше в історії України на законодавчому рівні закріпили основу інституту державної служби.

Чільне місце тут займає Закон про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі – таким чином було закладено один з головних механізмів, який став невід’ємним атрибутом вступу на державну службу – складання присяги, яка стала обов’язковою умовою набуття статусу державного службовця.

Наступні два нормативні акти – Закон про нормативний розпис утримання службовців в центральних урядових установах цивільних відомств та   Закон про порядок призначення на урядову службу – визначали основні умови проходження державної служби.

Отже, гетьман Скоропадський розумів необхідність створення саме національної урядової машини, і створювана на той час урядова служба мала суттєві елементи демократії, базувалась на кращих традиціях українського козацтва. Разом з тим, гетьманові Скоропадському у силу бурхливого розвитку історичних подій так і не вдалося завершити розпочату реформу і втілити заплановане – розробити комплексний нормативний акт про державну службу.

Чому так вийшло? По-перше, політична ситуація. Формуючи центральний та місцевий апарат на принципах професійності, гетьман, до прикладу, отримував звинувачення у «русифікації» влади, коли на посади губернських та повітових старостів було призначено кількох дореволюційних діячів.

По-друге, Скоропадський стикнувся з надзвичайно складною навіть у наші часи кадровою проблемою місцевих органів влади. Його уряду так і не вдалося створити розгалужений апарат на місцях.

І, по-третє, не завершивши формування засад державної служби, годі уже й говорити про систему спеціального навчання урядовців, яке тоді було вкрай необхідним.

Наша нинішня ситуація дещо відрізняється від 1918 року, і ми маємо більші і суттєві можливості для створення в Україні професійної і політично нейтральної державної служби європейського зразка. Сучасна система державної служби є більш розвинутою, ніж у ті часи. Але „проблема кадрового голоду” і тепер є актуальною. Особливо на місцевому рівні. Так, наприклад, по Україні вже більше півроку не можуть бути заповненими 40 посад голів райдержадміністрацій. Якщо говорити про нашу область, то слід зазначити, що станом на 1 липня 2008 року загальна кількість вакантних посад державних службовців становить 315 осіб, із них 73 посади не заповнюються більше півроку. Це не тішить. Але добре, що показник плинності кадрів останні роки знижується. Так, коли у 2006 році з державної служби звільнилося 1065 осіб, то у 2007 році вибуло 499 держслужбовців.

Регіональний розріз плинності кадрів на державній службі свідчить, що протягом 2004-2007 роках в Житомирській області показники плинності кадрів нижчі за середні по Україні.

Повертаючись до історії необхідно звернути увагу на ще одну схожість з епохою Скоропадського – питання професійної підготовки державних службовців. При гетьманові на це просто не вистачило часу. Нині ж у нас така система, що має у своїй основі підготовку університетського типу, яку лише здалеку можна оцінити як професійну; підвищення кваліфікації, під час якого державні службовці отримують досить цінну інформацію для роботи та самовдосконалення, аде не конче необхідні їм нові професійні навички – від аналізу політики та підготовки й обгрунтування варіантів політичних рішень до управління часом й елементарними навичками щодо планування свого робочого дня.

Для Української Держави гетьмана Скоропадського загрози були як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Порівнюючи з тими часами, для України сьогодні внутрішні загрози перевищують зовнішні, у тому числі –недостатній професіоналізм державних службовців, що призводить до низької якості державного управління у цілому.

Словом ми маємо шанс та усі передумови, аби використати власний досвід побудови національного державного управління та державної служби, у тому числі – досвід Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, для побудови в Україні професійної й політично нейтральної державної служби.

Начальник управління державної
служби Головдержслужби України
в Житомирській області                                  Анатолій Войналович